Дон Кіхот погодився, якщо " … цей рицар повинен обіцяти мені поїхати до Тобоса, з’явитися від мого імені до незрівнянної сеньйори Дульсінеї і здатися на її волю".
Якщо його перебивали, він лютував і нам доводилося припрошувати його вести далі та обіцяти, що більше ніхто не встряне.
Що Епікур міг обіцяти своєму другові, те обіцяю тобі, Луцілію.
А я зі свого боку повинна обіцяти, що більше не житиму з ним як з чоловіком.
Я мусила йому обіцяти, що коли б мені й там не велося, то верну назад під його стріху — і вкінці він пішов, як прийшов, нишком, хильцем …
Він, правда, не прудкий на ноги, зате дужий і можу вам обіцяти, що він щасливо довезе вас додому та й надалі служитиме вам добре.
— Молі, та перестань, давно вже пора звикнути до його імені … послухай, я не можу обіцяти, що ніхто не постраждає, цього не пообіцяє ніхто, але ми зараз у набагато кращій ситуації.
Імператор вимушений був обіцяти рицарям землі по той бік Велетенських гір.