Один нажаханий колодник, що потрапив до «недійсних», схвильовано ділився останньою новиною, не добираючи з переляку поштивих до зверхників слів:
— Забити його в колодку, дати міцну й вірну — сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо — понад сподівання — колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься.
Як в ліс зелений із тюрми Колодник лине в сні щасливім, Так ми у мріях золотих До днів летіли молодих.
— і, заридавши, вона майже впала на пень, що на ньому сидів колодник.
Мені лишається живій тепер закопатися в могилу !" і, заридавши, майже впала вона на пеньок, на якому сидів колодник.