Ця кляса завжди відзначалася відсутністю гнучкости сприймання, що часто призводило до зайвої, на інтеліґентний погляд, простолінійности, що переходила іноді в нетактовність.
Одиниці з-поміж них, що осталися свому народові вірними, це одиниці, а не кляса.
Підкладем ідеї, яка зрікається моменту панування і дбає лиш про те, щоб хтось забезпечив мир , — не є очевидно ніяка нація, лише суспільність, кляса, в найвищім випадку — плем’я, щось як бретонці або провансальці.
Власновладність це значить, що коли одна кляса в ім'я своїх клясовоекономічних («рентарських») ідеалів підносить руку на власну державу, то це не «боротьба за визволення трудящого люду», лише національна зрада.
Я, Ми (нарід, чернь), добробут, кляса, земля (територія) — ось були ті «реальності», які «видів» наш провансалець і в ім'я яких відкидав він всілякі «фантоми».
То був елемент свавільний, небезпечний, невловно революційний, як розгукана кляса гімназисток, повна святенництва в очі, а розпусної сваволі поза очі.
Чи не про ці ратиці писав націоналістичний часопис «Вільне слово»: «У нас на еміграції зародилася нова кляса, кляса нікчемних політичних брехунів …
З штабу дієвих старшин створюється поволі окрема, особливо привілейована кляса, до якої доступ стає чимраз трудніший.