Як бачимо, Кант усвідомлював зв’язок естетики піднесеного з високою етичною культурою людини.
Осмислюючи феномен геніальності, І. Кант висловлював міркування, концептуально споріднені з ідеями Теофраста та Леонардо да Вінчі щодо вроджених здібностей, фантазії, природи натхнення тощо: " …
Декарт і Кант, дві визначні постаті новочасної філософії, рушають у путь в ідентичному стані духу — з недовірою.
Кант приймав атомістичну теорію Епікура, Левкіпа, Демокріта.
Воно мислиться як щось таке, що його Кант називав «фактом розуму».
Незацікавленість, що властива цьому почуттю і відрізняє його від утилітарного та морального почуттів, Кант визначає так само, як і його попередники.
Кант повстає проти всякої реальності, зриває свою маску магістра і проголошує диктатуру.
Кант відрізняє враження від форми — і справді: враження належить до діалектики нового, приреченого старіти, тоді як старе, зблякле, забуте може давати нові враження.
Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності.
До цих речей, наприклад, належать ІПекспір, і Ньютон, і Кант, які також пішли із цього світу, аби разом сформувати мою особистість.