Коли «Мекінтошів місячник» умістив «Ворожку», прикрашену віньєтками Бертьє та двома гравюрами Вена, Герман фон Шмідт поспішився забути, що колись назвав цей вірш непристойним.
Одна була — донька матроса, ремісника, яка майструвала іграшки, друга — живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таїною сусідства слів, у всій взаємності їхній тіней і світла, які падали з одного на інше.
Мій улюблений вірш каже більше, ніж про саме мріяння:
Я завжди ду мав, що це хоч і добрий вірш, але йому бракує музичності, хоча і в Шевченка багато написано білим віршем, і вони дуже легко запам’ятовуються.
І Алла Демідова прочи тала його вірш «Мы ждем гостей».
Верховний пастир відчитує каліграфічні написи над золотим міхрабом, але вони йому нічого нового не говорять, і на думку спливає меддинська сура корана: «Кожний раз ми міняємо вірш і придумуємо кращий.
А він про читав такі вірші, я побачив, як можна, змінюючи ритміку, виразно подати та кий вірш.
— Ще страждаючи в отій пустелі, я прочитав ваш вірнопідданський довжезний вірш …
Я не бачу суперечности в тому, щоби — з одного боку — існували поруч різні можливі інтерпретації, кожну з яких дозволяє вірш, і - з іншого боку — можна було надати перевагу якійсь із них, вважаючи її «правильною».