Миттю гнуздає коня, плигає на сідло, вганяє в боки свого карого остроги й з копита зриває в чвал.
Не міг зрозуміти своїм примітивним розумом: навіщо його примушують довгі години витримувати такий шалений чвал, якого він не пам’ятав навіть під час найстрашніших бойовищ?
Драгуни, привчені довгим військовим життям у степу до будьяких несподіванок, без зайвих допитувань пустили коней у чвал, розтягуючись широкою підковою, ріжки якої були спрямовані у бік незнайомих вершників.
Чвал припинився; якась людина пройшла верандою і поспішно ввійшла до кімнати.
Кизим поглянув на густі ряди польських драгун, що вже перейшли на чвал.
Тільки тоді Рейневан почав стримувати коня, зрештою, це далося йому легко: чвал вимучив карого, кінь з посвистом хрипів, був весь у піні.
Цей стрімкий чвал назустріч небезпеці був лише актом відчаю, адже граф нікого не зустрів.
Вороний одгарикнувся й пішов клусом, але жупан, трохи погуцавшись, перевів його в чвал.
Знову чути ревіння, шалений чвал, дикий тупіт носорожачих копит.
Помітивши на дорожнім піску нетерпеливу тінь людини, докірливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, піджартовую, і спішно переходив на чвал.