— Он та фреска , — сказав Ленґдон, показуючи на даль — п ю стіну праворуч , — це та, заради якої ми сюди прийшли.
Ваша фреска іще до кінця не відкрита, про неї тільки й чули, що на стіні намальоване страшне, повне крику око якогось мученика, а вже сьогодні фрескою зацікавилися … пішов поголос, ажіотаж.
Зрозуміло, не тільки фреска кличе сюди приїжджих … не знаю, як їх маю називати: туристів? , мадрівників? , людей знудьгованих? , шанувальників мистецтва та історії?
Ми з вами, Василю Васильовичу, ми віримо, що … завтра-післязавтра, я маю на увазі близьке майбутнє, фреска у Святому Дусі буде на часі … явиться вона людям в усій красі.
Ця покраплена райдуга, ця арчаста фреска з козючок ширилася все далі разом із тим, як довшала його маленька дитяча рука.
Виходило, отже, що фреска, як тільки-но була намальована, ще свіжа, комусь не сподобалася, хтось її злякався чи зненавидів і наказав замурувати її навіки.
— Пані , — пояснив Ленґдон , — найбільша фреска в цьому приміщенні називається «Апофеоз Вашинґтона».
Стіна, де була фреска, постала переді мною покраяна карбами; подекуди ще пробивалася неотесана фарба, на місці, де були намальовані обличчя розп’ятих, яріла суцільна рана: штукатурка була стесана до самісінького каменя.
— То ця фреска говорить нам, що таке насправді Ґрааль?
Стара фарба й глина, якою білили колись цю стіну, подекуди відлущилася, і через неї проступила дивна фреска з зображенням вродливої жінки-стража, нічим не подібної на її неоковирного, доробленого й переробленого селянами побратима.