І раз у раз, вернувшись додому з гостей — Горовенко починав споминати своє життя в Отаві, у Києві: від споминків разом і радощі, і журба обгортувала його душу; щось гаряче, палке здавлювало його за серце …
— Ніч недоспали … Зате споминати тепер будемо весь рік.
— Панотець мене благословив, і я по самій чистій своїй волі вийшла за чоловіка чесного, доброго … Не приходиться нам нічого споминати.
— Не стріляй, то дам тобі таку річ, що скільки житимеш, то будеш мене споминати.
Дай вам, боже, в добрі та в гаразді проживати, нас, старостів, добром споминати.
Знаєте, тоді ще Хмельнищина тілько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як наші за себе оддячили.
Де я міг подумати тоді, У кромішній камері, що згодом Будемо за чаркою всім родом Споминати роки молоді?
Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати … (Крізь сльози).
«Будем ми старих людей біля його держати, Будуть вони його научати, будем його добре поважати, Тебе, гетьмане, батька нашого, споминати !»