— Зульфія , — аж надто бадьоро почав він , — не сумуй і брів не зводь у печаль.
Замість радости Церква свята печаль приймає і з тиші у збентеження входить.
Со святими упокой, Христе, душу раба твого, ідеже нєсть болізнь, ні печаль, ні воздиханіє, а жизнь безконечная …
Понеси до нього, божа водице, мою печаль-муку, ту звабу-присуху, що ні на мить не полишає, гнітить і кличе, а нічого не зиче.
Ах, він любив, як ми любити Уже не здатні; лиш один Поет, безумством оповитий, Таких подобиться годин: Усюди, скрізь одно бажання, Одно незмінне поривання, Одна незмінлива печаль.
Мені іноді здається, що моя печаль — достойна вселенського жалю й розуміння …
Амати смерть всіх сполошила, В тугу, в печаль всіх утопила, Од неї звомпив сам пан Турн.
Але руки його висіли безживно, і тільки очі виливали терпку й тиху печаль.
Не лише-бо велика хвороба і печаль сердечна умертвлює людину, але часом і радість надмірна таке робить.