— Перекотиполе чує І далі мандрує, Ні на кого не вважає, Усім одмовляє : — Не хочу я тут сидіти, Між вами марніти, Не такую треба долю Перекотиполю.
Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе.
Нас обох охрестили майже однаковими прізвиськами: Наско Перекотиполе, Наско Ледар, Наско Шибайголова … А коли ж усе-таки доводилося уточнити, про кого з нас іде мова, тоді казали:
І пошнуркувало навсібіч, розкотилося людське перекотиполе, наче й не було.
Його населяють різні люди: в шикарному ресторані танцює, п" є шампанське, обмінюється компліментами добірне товариство; тулиться на нижній палубі біднота «перекотиполе»; працює команда на чолі із самовпевненим, честолюбним капітаном.
Його тіло, мов перекотиполе, крутилося, стрибало і летіло до краю труби. , Щось м’яке вдарило мене по голові, але я не міг повернути її, щоб подивитися, і лише догадався, що це було тіло Ніколи.
Наше минуле як перекотиполе — непосидюче, змінливе, нестале.
І ось вони гойдалися — гнані вітром війни, як висохле перекотиполе.
Парканника, такого самого перекотиполе, як і решта йому подібних, вранці відволік-ли від марудної роботи — натягувати дроти на стовпчики вигонів, бо до приїзду гостей треба було терміново підновити білий штахетник маєтку.
І хоча життя носило його просто рами України, як перекотиполе, проте носило воно його тіло, а душі своєї він був хазяїн.