Не встиг він подумати це, як Пацюк роззявив рота, подивився на вареники і ще більше роззявив рота.
Певно, його подружка, варта свого приятеля, бо на дотик я одразу відчув, що пацюк за розмірами не менший забитого.
Був один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк.
«Коли треба чорта, то й іди собі до чорта», відповів Пацюк, не зводячи на нього очей та далі ковтаючи галушки.
По-друге, жоден пацюк у світі не лишить таких укусів.
Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк.
— Хай цей пацюк іде собі до жриць, а від них — куди завгодно.
Протягом тих годин, коли я лежав без сну і прислухався, мене турбувала лише одна думка — що робити, коли пацюк повернеться?
Пацюк вернувся з кухні й поставив на стіл кілька банок пива.
Я вжив ще один запобіжний захід, а саме: туго обв’язав обидві колоші навколо кісточок, щоб пацюк не міг туди залізти.