Кінець осені, дощ-мжичка, бруд прилипає до підошов кімнатних капців, і ти здаєшся таким рідним, немов привид дідуся в морському тільнику і кашкеті Північного флоту СРСР.
Думки снуються і снуються, як бесконечна осіння мжичка.
У повітрі висла холодна мжичка: і дощ — не дощ, і сніг — не сніг, тільки завіса з дрібненьких крапель, змішаних із снігом, схожа на білястий туман.
Ця мжичка, і ця Нева, з якої тягне холодом, неначе з льоху, хіба уже одному тут вкоротили віку …
Дрібна, мов туман, мжичка примусила Джеррі згорнутись клубочком і втиснутись у кутик між Шкіперовою головою й плечем.
Сцена, яку я хочу описати, відбувалася в дощ, але навіть ополудні під липневим сонцем, здавалося, на них стиха сіється мжичка і змушує їх тремтіти.
Ніч випала темне, і непривітна, дув невеличкий осінній вітрець і падала холодна мжичка.
Овід курив і мовчки дивився у вікно, за яким сіяла мжичка.
І мовчазна сльоза-мжичка, холодної осені струмливе молоко, стоїть між рядами коней, що під ними пливе назад дорога.
Цього разу це була мжичка із чистого метану з нижнього шару хмар, що розташувалися на висоті п’ятнадцятьох кілометрів.