Розквитавсь він з своїм господарством, взяв ліру, а в нього колись старий лірник помер, то ліра лишилася, і з хлопцем-поводирем поцуганився собі.
Заждавши трохи, лірник заграв завзято гопака, Тарас метнувсь припрошувати дівчат, жінок, і двір ожив, загухав, завирував …
Пішов поговір, що з’явився народний гуцульський лірник.
— І заспівав, не голосно, аби лише почув старий і пригадав: Ой із-за гори та буйний вітер віє, Ой там удівонька та пшениченьку сіє … Лірник почав підігравати, збився.
Коли почав я пильніше придивлятись, то й побачив, що то був не лірник і не кобзар, а шотляндський королівський старець, так живо змальований Вальтер-Скоттом в його «Антикварії».
Коли це дивиться Гандрей — біля церкви той самий лірник старенький сидить, що казки оповідав.
— Музики , — відповів високий і по хвилі додав : — Я — Самійло Голосистий, кобзар, а це мій товариш і побратим Ничипір Біда, лірник.
Насамкінець лірник розповів казку про скарби, що запорожці у плавнях ховають або в лісах закопують, і які там коштовності лежать.
— Бити сліпого діда не вельми велика честь , — з гідністю відповів сліпий лірник і повернув лице на голос Потоцького.
Лірник дивився невидючими очима поперед себе, повільно крутив ручку ліри і під тужливі звуки тремтливим старечим голосом співав: