Вдова жила там відлюдно, із сином Антуаном, а при них ще собака Борзий — велика худа вівчарка, з довгою шерстю.
Борзий аж здригався, вгледівши солом’яне опудало, а потім зводив очі на хазяйку, вона ж хрипко кричала: «Бери !»
Якусь хвилю він бився в корчах, молотив по землі ногами, потім простягся непорушно, а Борзий усе рвав зубами йому шию, поки не лишив на ній живого місця.
І якось серед ночі, коли Борзий знов заскавулів, зійшла на матір одна думка, думка мстивої й кровожерної дикунки.
— О, цей козел — борзий , — підходить до мене Аналіз.
Борзий як збісився, рвався з цепу, підскакував, бризкав слиною, не відриваючи очей від жаровні, звідки такі пахощі вривались лоскотом у його живіт.